БОРОТЬБА ГАЛИЧАН ЗА УКРАЇНСЬКУ МОВУ НАВЧАННЯ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ ШКІЛ У 1920-х РОКАХ ХХ ст. (На метреріялах села Бабухів Рогатинського повіту)

Анотація

У студії розкриваються форми і методи боротьби мешканців галицького села Бабухова в 1920-х роках ХХ ст. за право навчати дітей у місцевій школі українською мовою, висвітлено освітню політику українських націонал-демократів, аналізується діяльність українського парламентського представництва та культурно-просвітніх організацій у сфері народного шкільництва. Автор зазначає, що після Першої світової війни та поразки Національної революції Галичина разом із іншими українськими землями опинилася у складі Польської держави. Відтак 14 березня 1923 р. Рада амбасадорів окремим міжнародним актом визнала приєднання Галичини до Польської держави. В результаті 7 млн. українців Західної України виявилися єдиною великою нацією Европи, що тоді не завоювала незалежности. Розпочалася прискорена полонізація адміністративного апарату та шкільництва. Основні її принципи в галузі освіти були закладені у так званих кресових законах – “Законі про деякі положення в організації шкільництваˮ та в “Законі про державну мову в адміністративних органах місцевого самоврядуванняˮ, схвалених соймом 31 липня 1924 р. “Кресові закониˮ, підготовані ендецькими ідеологами на чолі з міністром віросповідань і освіти Станіславом Ґрабським, відстоювали принципи однонаціональної держави і були покликані асимілювати українців, які опинилися в Польській державі. Закон про шкільну реформу передбачав, що основним типом державної школи є двомовна або так звана утраквістична. Завдяки аналізові названих законів автор доходить висновку, що головним завданням польської адміністрації вже з перших років свого правління в Галичині було обмежити мережу українських шкіл, полонізувати їх. “Писати про українське шкільництво в поверсальській Польщі, – стверджував відомий дослідник українського шкільництва Лев Ясінчук, – це писати про рафіновану мартирологію українського народу на його землях під Польщеюˮ.

Зайнявши Галичину, польська влада застала там досить добре розвинену систему народного (початкового) шкільництва. Доведено, що до початку Першої світової війни там було 2 420 народних шкіл із українською мовою навчання. Польська шкільна адміністрація пішла шляхом повної централізації й полонізації українського шкільництва. Громадськість усунуто від впливів на шкільну адміністрацію, а обов'язкове введення польської мови в навчальний процес при рівночасному обмеженні української, заміна українських учителів польськими – все це означало не що інше, як полонізацію українського шкільництва. Шкільні ради в 20-х роках втрачали своє значення і роль під час добору вчителів. Ці функції тепер належали шкільній кураторії та інспекторам. У 1933 р. всі шкільні ради були ліквідовані.У довоєнні роки шкільна влада не вводила змін у мову навчання в українських школах, лише старалася збільшувати мережу польських шкіл, причому ігноруючи потреби української людности. Так, коли в цей час у Галичині було 2 420 народних шкіл, то в 1921–1922 роках їх кількість зросла всього на сім. За той самий період кількість польських шкіл збільшилася з 1 590 до 2 247. Це стало першою фазою розбудови польського шкільництва за рахунок українського.