МОДУС МЕАНДРА: ЛІТЕРАТУРНЕ ПОКОЛІННЯ ЗА МЕЖЕЮ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПРОСТОРУ

Анотація

Крізь поколіннєву призму досліджено розвиток української літератури ХХ століття на матеріалі творчості письменників, які проживали не на материковій Україні, а за її межами. Їхня творчість є відгалуженням того самого покоління, яке залишилося на Батьківщині. На прикладах літературного процесу 1920–1930-х років проведено паралелі: в Україні – Микола Зеров, Павло Филипович, в еміграції – Юрій Клен, Михайло Орест; представники необароко: в Україні – Павло Тичина, Микола Бажан, в еміграції – Юрій Липа. Наголошено, що в українських поетів-емігрантів цього періоду мало перегуків з поетами країн їх перебування, а певні подібні риси поетики випливали з тенденцій загального розвитку європейської модерни: Євген Маланюк – Юліан Тувім – Вітезслав Незвал. Іншу закономірність спостережено, коли еміграція перетворюється у діаспору, тобто коли письменник як митець формується у країні проживання, є її громадянином, але зберігає духовний зв’язок зі землею своїх батьків, її культурою. Цю ситуацію названо «модусом меандра» (запозичивши цей образ у поетеси Віри Вовк). Важливою прикметою цієї родової пам’яті автор вважає мову. Поколіннєвий підхід до діаспорних і материкових літераторів запропоновано розглядати не за принципом синхронності, оскільки споріднені риси можуть виявлятися тільки тоді, коли з’являється «зустрічна течія» (термін А. Веселовського): Нью- Йоркська група – Київська школа. Найскладнішим типом міжнаціональних взаємин названо літературу національних меншин зарубіжних країн, виділяючи тут важливим чинник міжнаціональних відносин, а в естетичному плані схрещення впливів етносу, відгалуженням якого є національна меншина, та країни її проживання. Цю ситуацію розглянуто на матеріалі українського літературного життя Польщі та Словаччини, у яких по суті розвивається автономний український літературний процес. Ключові слова: еміграція, діаспора, покоління, «модус пеандра», національна меншина, вплив, білінгвізм.