Вісник Львівського університету. Серія юридична

Розкрито особливості дипломатичної діяльності Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у 1918–1923 роках, її основні напрями, здобутки та причини невдач. Проаналізовано міжнародний контекст, у якому діяла українська дипломатія, зокрема вплив держав Антанти, Польщі та інших суб’єктів міжнародних відносин. Особлива увага приділяється участі ЗУНР у Паризькій мирній конференції та діяльності закордонних дипломатичних місій.
Зазначено, що важливе завдання покладалося на дипломатичну діяльність ЗУНР, яка була важливою складовою її державотворчого процесу та боротьби за міжнародне визнання в умовах післявоєнного переділу Європи. Вона розгорталася у складному геополітичному контексті, зумовленому наслідками Першої світової війни та формуванням нової системи міжнародних відносин. Головною метою зовнішньої політики ЗУНР було досягнення міжнародного визнання державної незалежності, забезпечення територіальної цілісності, заручення підтримкою великих держав у протистоянні з Польщею, налагодження політичних та економічних зв’язків з іншими державами та ін.
Наголошено, що дипломатичні делегації ЗУНР намагалися довести право українців на самовизначення та державну незалежність. Основною метою було визнання державності та запобігання передачі Галичини як споконвічної української території до складу Польщі. ЗУНР створила дипломатичні місії у низці європейських держав, зокрема в Австрії, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині, Італії та інших державах. Ці місії виконували функції представництва інтересів держави та пошуку міжнародної підтримки. Насамперед, керівництво ЗУНР намагалося використати дипломатичні засоби щодо визнання західним світом Української держави і виходу з міжнародної ізоляції.
Показано, що важливим напрямом дипломатичних зусиль ЗУНР була участь у роботі Паризької мирної конференції, яка стала ключовим міжнародним форумом, на якому вирішувалася повоєнна доля Центрально-Східної Європи після Першої світової війни. Одним із важливих, хоча й не першочергових, питань порядку денного був статус Західно-

Української Народної Республіки. Представники ЗУНР прагнули використати конференцію для міжнародного визнання своєї держави та легітимації контролю над територією ЗУНР. Діяльність делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції мала особливе значення. Українські дипломати подавали меморандуми, проводили зустрічі з представниками великих держав та намагалися вплинути на рішення щодо Галичини. Українська делегація апелювала до принципу національного самовизначення, проголошеного Вудро Вільсоном у його «Чотирнадцяти пунктах». Основними аргументами делегації ЗУНР були етнічна більшість українського населення у регіоні; право української нації на створення власної держави; нелегітимність польських претензій на Галичину та ін. Незважаючи на аргументацію української делегації, провідні держави Антанти, зокрема Франція та Велика Британія, зайняли пропольську позицію. Польща розглядалася як важливий елемент системи стримування більшовизму в Європі.
Зазначено, що особливу роль відігравала підтримка Польщі з боку Франції, яка бачила в ній стратегічного союзника на сході. У ході Паризької мирної конференції було ухвалено низку тимчасових і компромісних рішень. Так, результатом Паризької мирної конференції стало прийняття рішення, за яким у 1919 р. Галичину як історичну українську територію передано під тимчасову адміністрацію Польщі; передбачалося надання регіону автономії; остаточне рішення відкладалося на майбутнє. У 1923 р. Рада послів Антанти остаточно визнала Галичину частиною Польщі, що означало дипломатичну поразку ЗУНР та її дипломатичних делегацій. Поразка ЗУНР на Паризькій мирній конференції була зумовлена низкою чинників, зокрема відсутністю єдності українського політичного представництва; слабкістю міжнародної підтримки; геополітичними інтересами великих держав; військовими поразками ЗУНР у війні з Польщею; страхом Антанти перед поширенням більшовизму тощо. Попри негативний результат, участь ЗУНР у Паризькій мирній конференції мала важливе значення, зокрема українське питання було винесене на міжнародний рівень; сформовано досвід дипломатичної боротьби; закладено підґрунтя для подальших міжнародних ініціатив українців.

1. Lytvyn, M. R. (2015). Project «Ukraine»: Galicia in the Ukrainian Revolution of 1917–1921. Kharkiv : Folio.

2. Lytvyn, M. (1998). Ukrainian-Polish War of 1918–1919. Lviv : Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of East-Central Europe.

3. Lytvyn, M., Naumenko, K. (1995). History of the West Ukrainian People’s Republic. Lviv : Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine ; Publishing Firm «OLIR».

4. Lozynskyi, M. (1922). Galicia in the Years 1918–1920. Vienna.

5. Pavliuk, O. (1996). Ukraine’s Struggle for Independence and U.S. Policy (1917–1923). Kyiv.

6. Symonenko, R. H. Paris Peace Conference of 1919–1920. Retrieved from http://www. history.org.ua/?termin=Paryzka_myrna_1919 (accessed: 23.03.2026).

7. Symonenko, R. H. (2003). Barthélemy Mission. Encyclopedia of the History of Ukraine : in 10 vols. / ed. board: V. A. Smolii (ed.-in-chief) et al. Kyiv : Naukova Dumka. Retrieved from http://www.history.org.ua/?termin=Bartelemi_misiia_1919 (accessed: 23.03.2026).

8. Tyshchyk, B. Y., Boiko, I. Y. (2015). History of the State and Law of Ukraine: Academic Course: Textbook. Kyiv : In Yure.

9. Tyshchyk, B. Y. (2004). West Ukrainian People’s Republic (1918–1923). History of State and Law. Lviv : Triada Plus.