Вісник Львівського університету. Серія історична

Союз оборонців Львова (1918–1939) був громадською організацією, що об’єднувала ветеранів польсько-української війни, які воювали на боці Польщі. Створена в контексті післявоєнного облаштування польської держави, ця організація відігравала ключову роль у політичних та ідеологічних процесах міжвоєнного періоду.

Польська держава активно підтримувала Союз оборонців Львова, використовуючи його як інструмент поширення польських патріотичних наративів на західноукраїнських землях. Особлива увага приділялася формуванню лояльності до польської держави серед непольського населення, зокрема українців. Це включало пропаганду героїзму польських вояків, зображення битви за Львів як національного подвигу та утвердження польської культурної гегемонії.

Водночас для значної частини українського населення діяльність Союзу оборонців Львова була неприйнятною. Це було пов’язано з тим, що членами спілки були ветерани, які брали участь у завоюванні Львова польськими військами, що стало одним із ключових епізодів ліквідації Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Українці бачили в цій організації символ польської експансії та засіб легітимізації польської влади на західноукраїнських землях.

Союз оборонців Львова брав участь у численних офіційних заходах, таких як святкування річниць оборони Львова, відкриття пам’ятників та меморіальних дошок, проведення парадів. Усі ці дії мали на меті консолідацію польської ідентичності та звеличення польської армії, що, однак, лише посилювало напруження у стосунках із національними меншинами.

Організація також займалася освітньою діяльністю, підтримувала історичні дослідження, які висвітлювали події польсько-української війни з польської перспективи. Ці ініціативи супроводжувалися маргіналізацією українських наративів та спробами зобразити ЗУНР як нелегітимне державне утворення.

Союз оборонців Львова став важливим елементом національної політики міжвоєнної Польщі на західноукраїнських землях. Спілка виконувала функцію культурного та ідеологічного інструмента, що мав забезпечити інтеграцію українського населення та утвердження польської державної ідентичності. Проте ця політика сприяла поглибленню міжетнічних непорозумінь і посиленню українського національного руху в регіоні, який прагнув відновлення власної державності.

Діяльність Союзу оборонців Львова в міжвоєнний період є прикладом використання ветеранських організацій для досягнення політичних цілей та формування історичної пам’яті, що викликає складні питання щодо державної політики у багатонаціональних регіонах.

Терміни “оборонці” і “оборона” Львова активно використовувалися обома сторонами конфлікту як елемент ідеологічного наративу, що відображав різні історичні інтерпретації подій. З одного боку, українці стверджують, що обороняли столицю Західноукраїнської Народної Республіки від зовнішньої агресії. Для них Львів символізував важливий центр національного відродження, і оборона міста розглядалася як боротьба за державний суверенітет та право на самовизначення.

З іншого боку, поляки вважали, що захищали Львів як невід’ємну частину Польщі від спроб відібрати його на користь ЗУНР. Польська сторона бачила бої за місто як частину процесу відновлення незалежності Польщі після Першої світової війни, підкреслюючи історичний зв’язок Львова з польською культурою та традиціями.

Використання термінів “оборона” і “оборонці” в цьому контексті є не просто описовим, а має глибокий ідеологічний підтекст. Обидві сторони намагалися легітимізувати свої претензії на місто через призму героїзму та патріотизму, закріплюючи ці поняття у колективній пам’яті, тим  самим роблячи ці терміни предметом інтерпретаційних конфліктів. Вказані термінологічні розбіжності відображають глибину історичної пам’яті та різницю у сприйнятті минулого, яка формувала тогочасний ідеологічний дискурс навколо подій українсько-польської битви за Львів.

Ключові слова: Львів, Україна, Польща, Союз оборонців Львова, війна, ветерани, національна політика, оборона