Історичні дослідження в інтелектуальних та політичних контекстах Підавстрійської Галичини

Анотація

Дев’ятнадцяте століття минуло під знаком усвідомлення ролі історичного наративу як
новітнього способу організації не тільки культурного, а й соціального та політичного просторів.
У тогочасній підавстрійській Галичині практики історієписання були пов’язані насамперед з
польським та українським національними проектами, і лише тоді співвідносилися з пануючими
пізнавальними запитами і стилями мислення – просвітницьким, романтичним чи позитивістським.
Історики виступали як націєтворці, нерідко перетинаючи межу між писанням і творенням історії.
У межах кожної з національних історіографічних практик існували відмінності, пов’язані, у
польському випадку, з різним трактуванням причин занепаду Речі Посполитої та способів її
відновлення, а в українському – з різним розумінням національної ідентичності галицько-руського
населення. В інституційному плані осередками історієписання в Галичині були університети (у
Кракові та Львові) і – навіть більшою мірою – культурно-освітні та наукові товариства (польське
Історичне товариство у Львові, українське Наукове товариство імені Шевченка), що свідчить
про перетворення історії у чинник формування суспільних настроїв, а в дальшій перспективі –
у засіб творення новочасного суспільства, побудованого як національна спільнота.
Ключові слова: історіографія, Галичина ХІХ ст., інтелектуальна історія, політичні настрої,
націєтворення.