ВІД „КЛАСИЧНОЇ” ТРАНСЦЕНДЕНЦІЇ ДО „ПОСТ-ТРАНСЦЕНДЕНЦІЇ”: ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ

Анотація

У статті здійснено історико-філософський аналіз трансформації значень поняття «трансценденція». На основі розгляду онтологічного, теологічного, гносеологічного та антропологічного контекстів виокремлено класичне визначення трансценденції та досліджено його місце у сучасній філософії.
Будучи одним із найважливіших досягнень Осьового часу, поняття «трансценденція» стало для людини відкриттям сфери «по той бік» чуттєво даного світу. Невідомий міфологічній свідомості дуалізм вічного/часового, трансцендентного/іманентного радикально змінив уявлення людини про структуру Буття. Якщо в доосьовому періоді
дійсність сприймалася як гомогенна і навіть боги належали до «цього» світу, то поява поняття «трансценденція» ознаменувала строге розмежування двох вимірів: земного і небесного, фізичного і духовного, матеріального і ідеального – та встановлення чіткої ієрархії Буття, яка приписувала чуттєво даному світу недосконалість та залежність від трансцендентного. Відтак, доведено, що класичне визначення трансценденції передбачає, по-перше, просторове розмежування і вертикальний поділ (між вищим і нижчим рівнями Буття), по-друге, вихід за межі чуттєво даного світу. У період Осьового часу дуалізм найбільш яскраво проявився в юдаїзмі та грецькій філософії, тому в статті беруться до уваги саме ці два варіанти Осьового часу – Палестина і Греція, – які, до того ж, стали фундаментом для модерної європейської філософії.У юдаїзмі Бог стає трансцендентним, виходить за межі природи: є її творцем, але належить до сфери «по той бік» чуттєво даного світу. Відтак природа втрачає сакральність і зазнає «розчаклування». Трансцендентність Бога є не лише просторовою, але й часовою, оскільки він перебуває поза часом – у вічності. Платон розмежовує трансцендентне та іманентне у двох аспектах: онтологічному (надаючи перевагу трансцендентному як досконалому) та гносеологічному (протиставляючи світ ідей як єдине джерело істини видимому світу, що вводить нас в оману). Середньовічне християнство, синтезуючи юдаїзм та платонізм, вміщує платонівський світ ідей у розум Бога. Людина як творіння Боже не може проникнути в розум творця, а отже, спроможна пізнавати його ідеї тільки через їхній прояв у створеному Богом світі. Абсолютна істина стає для людини недосяжна, людина спроможна пізнати стільки, скільки трансцендентний Бог відкриє їй, проявляючись в іманентному світі. Отже, як показано у статті, класичне визначення трансценденції, сформоване у період Осьового часу і радикалізоване у Середньовіччі, утвердило недосконалість земного світу та його залежність від сфери трансцендентного, вічного, ідеального. Як наслідок, намагаючись відновити свою цінність, земний світ через деїзм Нового часу звільнився від впливу трансцендентного і, врешті, завдяки тривалому секуляризаційному процесу досягнув самодостатності, а трансцендентний «Бог помер», як висловився Ф. Ніцше. 

У XVIII ст. І. Кант переносить Бога у сферу ноуменів, а отже, заперечує будь-яку можливість метафізичного обґрунтування Бога. Дуалізм зазнає краху разом із класичним визначенням трансценденції. Тобто Модерна філософія не просто реабілітує іманентне, а відкидає сам ієрархічний поділ на трансцендентне та іманентне. У ХХ ст. поняття «трансценденція» більше не передбачає долання меж чуттєво даного світу, рух вгору до чогось вічного і досконалого. Трансценденція відтепер стає «горизонтальною», означає вихід людини за межі своєї власної самості, свого Я у цьому світі, в межах самої іманентності: М. Гайдеґґер пояснює трансценденцію як буття у світі, Е. Левінас визначає
її як зустріч з Іншою Особою, Л. Вітґенштайн говорить про здатність Буття виходити за
межі нашої можливості виразити його в мові.
Отже, з покликанням на аргументи Дж. Ваттімо доведено, що є всі підстави називати
сучасність добою «посттрансцендентції» – добою, коли зазнає краху трансценденція у
класичному визначенні. Метафізичні системи, побудовані на дуалізмі та вертикальному ієрархізованому баченні Буття, більше не функціонують, віра в Абсолютну істину та об’єктивну дійсність поставлена під сумнів – у добу «посттрансцендентції» людина відкриває суб’єктивність і опиняється в плюралістичному світі. Бог більше не виконує роль першорушія, першопричини, гаранта ієрархічної структури Буття. Бог більше не є трансцендентним, недосяжним. Бог розчиняється в іманентності, втілюється у цьому світі. Бог осягається не розумом, а вірою через витлумачення Откровення. Відтак, християнство, спотворене класичною інтерпретацією трансценденції, саме у добу «пост трансцендентції» отримує можливість повноцінно здійснити себе у цьому світі через концепти Боголюдини та любові як критерію комунікації і взаємодії.
Ключові слова: трансценденція, імманентність, світ, Бог, самість, Осьовий час, секулярність.