МОВНО-НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА ФРАНЦУЗЬКОГО ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Анотація

У статті розглянуто взаємозв’язок між некласичним переосмисленням лінґвосеміотичних можливостей мови та становленням постмодерністської філософії у Франції. З’ясовано, що в деяких місцевих вчених „мовний поворот” отримав упродовж другої половини 1960-х – початку 1980-х років самобутнє трактування, виражене у незвичному усному й писемному мовленні та присвоєне передусім представниками постструктуралізму й постмодернізму. До характерних прикмет цієї інтелектуально-філософської настанови відносимо: активне використання лінґвістичних концептів; антиісторизм, антигуманізм та критику раціональної суб’єктності; спростування будь-яких категорій „істинного”, „правдивого”, „об’єктивного”; проголошення кінця метафізичної традиції мислення; стиль усного та писемного мовлення. Підкреслено, що всі вони відображають парадигмальну рухливість процесів конституювання життєвого середовища новітньої доби, які остаточно відходять від репрезентативної моделі у бік перформативної. Виокремлено особливості постмодерністського тексту, стилістика, семантика та синтаксис якого тяжіють до парадоксальності, неясності, ускладненості та, відповідно, уникають ясності, доказовості й арґументованості у класичному, традиційному розумінні. Окреслена специфіка трапляється у трьох типово „французьких” площинах: а) історичних ідіоетнічних особливостях французького мовлення у різних формах його вияву; б) близькості до літературно-художнього викладу; в) публічній і політичній заангажованості постмодерністів. Проаналізовано мовну специфіку французької традиції філософування, що допускає і такий альтернативний стиль вираження. Досліджено, що її „непрозорість” засвідчує дискурсивно-ігрову природу постмодерністського світорозуміння, хоч не виправдовує суперечливої суті останнього.