ОСОБЛИВОСТІ СЦЕНІЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ П’ЄСИ О. ДЮМА-СИНА “ДРУЖИНА КЛОДА” У ХАРКІВСЬКОМУ ТЕАТРІ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА (1938)

Анотація

Досліджено поставу французької мелодрами Олександра Дюма-сина “Дружина Клода” на сцені Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка 1938 р., здійснену режисером Лесем Дубовиком та художником Василем Греченком. Метою роботи є визначення ролі цієї вистави у збереженні та розвитку художніх і гуманістичних орієнтирів театру в умовах сталінського режиму. Вивчено причини звернення до класичного західноєвропейського репертуару в період жорсткого ідеологічного тиску та впровадження соціалістичного реалізму. З’ясовано, що популярність твору, який ставили у багатьох радянських театрах під назвою “Тропа шпигунів”, пояснено його тематикою, що відповідало параноїдальним фобіям радянського суспільства 30-х років ХХ ст. Водночас, на відміну від інших, режисер Харківського театру вирішив використати оригінальну назву “Дружина Клода”, що вже свідчило про його прагнення уникнути пропагандистських кліше та зосередитися на драмі людського життя. Аналіз базується на тогочасній театральній критиці (статті В. Гавриленка) та пізніших спогадах і дослідженнях (Р. Черкашин, Н. Логвінова, С. Гордєєв), а також архівних документах, що дають змогу встановити головні факти та дати, пов’язані з прем’єрою та історією показів. З’ясовано, що вистава стала значним художнім досягненням, а успіх їй був забезпечений не лише завдяки актуальному змісту, а й продуманій режисерській концепції Л. Дубовика, який наполіг на постановці, підкреслюючи її камерність та можливість для експериментів. Вистава, у якій було всього шість персонажів і єдине місце дії, виявилась “свіжою, легкою та при цьому психологічно глибокою” на тлі монументальних радянських п’єс. Особливу увагу приділено аналізу акторських робіт, завдяки яким було забезпечено успіх вистави. Зазначено, що Валентина Чистякова (роль Цезарини) створила глибокий та реалістичний образ жінки, що заплуталася у своїй брехні. Акторці вдалося подолати в цій роботі власний та ідеологічний схематизм. Її гра викликала симпатію глядачів, незважаючи те, що її героїня була шпигункою. Роль шпигуна Кантаньяка стала важливим досягненням для актора Миколи Назарчука, який створив образ мовчазного, проте впливового “злого генія”. Натомість виконання Лесем Сердюком ролі вченого Клода було більш прямолінійним і відповідало ідеалам “непідкупного патріота”, що робило цей образ дещо спрощеним порівняно з першоджерелом. Виявлено, що “негативні” персонажі вигравали за силою акторської виразності та впливу на глядача. Зрештою, порівняно постановку 1938 р. з її повторним зверненням 1965 р. в режисурі Анатолія Літка, яке, за свідченнями, не мало такого резонансу. Це підтверджує унікальність та важливість першої версії, яка стала частиною історії театру, що зберіг свої художні та гуманістичні цінності, попри складні часи.

У висновках подано значний художній успіх вистави “Дружини Клода” на сцені Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка 1938 р. Цьому сприяли камерна режисерська концепція Л. Дубовика та яскраві акторські роботи (В. Чистякова, М. Назарчук). Вистава – успішна адаптація європейської психологічної драми до вимог часу. Її головна відмінність від типової радянської драматургії полягала у зміні художньої форми: замість масового пафосу було обрано психологічну камерність, де головним виразником стала майстерність актора. Ця постава була важливою в умовах трансформації театру після розгрому “березільської школи”.