ДИСТАНЦІЙНІСТЬ В УМОВАХ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:ОСОБЛИВОСТІ ПЕРВИННОЇ ТА ВТОРИННОЇ

Анотація

Продемонстровано специфіку інституціонального розуміння
дистанційності як особливого життєвого укладу сучасного, зокрема, українського,
суспільства. Увагу зосереджено на двох етапах інституціоналізації дистанційності
– первинному та вторинному, котрі відповідно зумовлені двома серйозними
викликами сучасності, зокрема, пандемією коронавірусу та повномасштабною
війною росії проти України. У контексті вивчення первинної інституціоналізації
дистанційності, що пов’язана насамперед з початками пандеміологічного періоду,
розглянуто основні компоненти цього процесу, серед яких габітуалізація та
типізація взаємної діяльності, рольова система та система соціального контролю,
організаційне оформлення, легітимація та легалізація. Наявність вказаних
компонентів дало підстави зробити висновок про те, що дистанційніть можна
вважати новим соціальним інститутом сучасного суспільства. Сформований на
первинному рівні соціальний інститут дистанційності означено як соціальний
інститут з низьким ступенем інституціоналізації, яку відповідно іменовано
як часткову («стихійну» або «стрімку»). Вторинну інституціоналізацію
дистанційності, що пов’язана з продовженням та урізноманітненням форм
карантину, а також з необхідністю адаптувати українське суспільство до умов
воєнного стану, досліджено як трансформацію соціального інституту від
безальтернативної необхідності до формування нових можливостей. Оновлений
на вторинному рівні соціальний інститут дистанційності інтерпретовано як
соціальний інститут з середнім ступенем інституціоналізації, яку також означено
як часткову («виважену» або «гнучку»).
Ключові слова: інституціоналізація, рівні інституціоналізації, первинна
інституціоналізація, вторинна інституціоналізація, соціальний інститут,
дистанційність.