Заперечення Голодомору: методи та наративи

Анотація

Намагання приховати вчинення масового винищення цивільного населення, заперечення самого факту екстермінації є неодмінною складовою злочину геноциду. Радянський Союз послідовно заперечував Голодомор 1932–1933 рр. й активно протидіяв поширенню інформації про нього. Голодомор-геноцид радянська влада називала “труднощами із продовольством”, які нібито спричинив неврожай. Водночас із блокуванням інформації про Голодомор, комуністичний режим вдався до контрпропагандистської операції, яка полягала у спростуванні тих повідомлень про голодування та смерть людей, які попри всі зусилля радянських спецслужб потрапляли на Захід. Усередині СРСР для заперечення Голодомору більшовики застосовували тактику “агресивного стирання”, яка полягала у поєднанні нищення документальних свідчень учиненого злочину із активним залякуванням свідків. Наприкінці 1980-х рр. комуністам довелося визнати, що голод у 1932–1933 рр. в Україні дійсно мав місце, але в якості офіційного пояснення тих подій запропоновано версію, яка знімала із Кремля відповідальність за багатомільйонні людські жертви Голодомору. Водночас радянська влада продовжувала наполягати на тому, що голод не мав антиукраїнського спрямування. Заперечення Голодомору не припинилося із розпадом СРСР. На початку ХХІ ст. боротьба проти визнання Голодомору актом геноциду стала одним із пріоритетних напрямків політики пам’яті у Російській Федерації.

У статті аналізуються етапи, які пройшло заперечення Голодомору, виокремлюються моделі цього заперечення, висвітлюється еволюція основних наративів, які намагаються поширювати противники геноцидної кваліфікації Голодомору. Головними наративами заперечення Голодомору натепер залишаються твердження про те, що голод 1932–1933 рр. в Україні не мав зумисного характеру, ніяк не був пов’язаний із антиукраїнською політикою більшовиків, не спричинив масштабних демографічних та соціальних наслідків. Заперечення геноцидного характеру Голодомору, з яким виступає сучасна Росія, спирається на голослівні заяви про те, що більшовицька влада не мала намірів доводити українців до голодної смерті. Характерною ознакою заперечення Голодомору у Росії у другій половині 2000-х рр. стала його дворівневість: водночас із поміркованим запереченням академічного характеру, з’явився агресивний пропагандистський наратив полемічно-публіцистичного заперечення, головним призначенням якого стала антиукраїнська мобілізація російського суспільства.

Ключові слова: Голодомор, заперечення геноциду, пропаганда, СРСР, Росія.