ЛЮБОВ ЯК МІМЕТИЧНО-ВІТАЛЬНА ЕНЕРГІЯ ОСОБИ У ФІЛОСОФСЬКО-ЛІТЕРАТУРНОМУ ДИСКУРСІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Анотація

У статті висвітлено концепцію творчої особи в інтерпретації Лесі Українки. У філософсько-літературному дискурсі драматурга творчий процес постає як вихід особи у трансцендентний вимір вічності. Показано, що в базовій метафорі «Лісової пісні» долається ідея дурної циклічності як пекла, що в нього засмоктує людину безбарвна повсякденність буття, їй протиставлено мімезис як процес творчого відтворювання, в якому поляризований рух первісних ритмів природи і ритмів душевного життя людини зливаються в єдиний рух вітального струменю в часі. Наслідуючи життя і свободу через творчість, особа виконує головну заповідь Творця і вічність отримує не в нагороду, а сама творить її як високоміметичне мистецтво, де в повноті й єдності постають Життя, Свобода, Творчість, Душа, Бог. Шлях людини, на якому реалізується її доля як виконання індивідуальної людської місії є внутрішнім шляхом особи до свободи і вічного життя. У процесі самопізнання й самореалізації творчого потенціалу особи вирішальну функцію виконує любов. Любов еманується із середини самої людської суті як міметично-вітальна енергія. Любов як нумінозна субстанція, духовне небесне начало і начало підземне еротично-екстатичне, зводить свої вектори на людській особі, перехрещується в ній як здатність до еманації цього почуття як у середину, так і назовні. Любов утворює імперативний центр особи та долає онтологічний розкол, змінюючи її екзистенційний стан і статус. Лукаш долає як спокуту шлях взаємин з Мавкою-Душею від таких, що ґрунтуються на засадах купівлі-продажу, до таких, що ґрунтуються на засадах усвідомленої жертовності. Леся Українка показує, як жертовність по суті стає внутрішнім шляхом особи до себе, оскільки тільки собою справджується істинна жертва, а решта – торг: за любов, за спокій, за щастя, за небесне царство, за вічне життя. Ключові слова: особа, любов, творчість, свобода, вічність, життя, культура.