Театр, який не ретравматизує: культурне сцілення й моральна мобілізація в умовах війни (про виставу Оксани Дмітрієвої “Медея” в Івано-Франківському драмтеатрі)

Анотація

Стаття присвячена аналізу вистави “Медея” Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імени Івана Франка (прем’єра 26 березня 2025 року) в режисурі Оксани Дмітрієвої як прикладу сучасного українського театру, що уникає ретравматизації глядача та виконує функцію культурного зцілення й моральної мобілізації в умовах війни. Авторка розглядає постановку в широкому історико-культурному контексті еволюції міту про Медею – від античної трагедії Еврипіда до радикального переосмислення Гайнера Мюллера,
зосереджуючи увагу на зміні семантики образу героїні та зсуві акцентів від індивідуальної трагедії до політичної й колоніяльної критики.
Особливу увагу в статті зосереджено на візуяльній драматургії вистави, побудованій на принципах театру предметів, де сценографія, костюми, об’єкти та матеріяли функціонують як автономні носії сенсів. Аналізуються ключові символи постановки – серце, каміння, античні колони, фастекси з грецькими написами, ляльки, частини тіла – які формують багаторівневу семіотичну систему та працюють як мнемічні агенти пам’яти. Через предметну мову сцени простежується відчуження Медеї, її виключення з соціяльного порядку та водночас трансформація у фігуру спротиву.

Стаття також акцентує на етичному вимірі режисерського підходу Оксани Дмітрієвої, яка вибудовує сценічне висловлювання, що не експлуатує травматичний досвід, а створює простір для співпереживання, внутрішньої регуляції та колективного осмислення війни. У підсумку доводиться, що франківська “Медея” постає як цілісний художній механізм, у якому поєднуються міт, сучасна політична реальність і мова театру предметів, формуючи модель етично чутливого театру пам’яти в умовах воєнної дійсности.