Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство / Bulletin of the Lviv University. Series of Arts Studies

Розглянуто феномен акторського перевтілення у виставі “Швейк” за Ярославом Гашеком (1996) у постановці режисера Мирослава Гринишина – одній із найпомітніших сценічних інтерпретацій кінця ХХ ст., що поєднує традиції народної комедії та психологічного театру. Дослідження зосереджено на виявленні закономірностей акторського перевтілення в процесі переходу від зовнішньої маски до внутрішньої правди образу як імпровізаційного стилю комедії дель-арте, так і глибокого психологічного аналізу характеру. Використано порівняльний, семіотичний, феноменологічний і режисерсько-аналітичний підходи щодо можливості розглянути виставу як модель синтетичного театру, у якому актор є водночас творцем, інтерпретатором і дослідником. Метою наукової статті є комплексне розкриття феномену акторського перевтілення у виставі “Швейк” (1996) крізь призму еволюції театрального мислення – як естетики комедії дель-арте, так і методології психологічного театру. Особливу увагу зосереджено на аналізі режисерського підходу, акторської техніки та драматургічної структури вистави як єдиного художнього організму, у якому поєднано народну імпровізаційну стихію з аналітичним осмисленням людської поведінки. Дослідження має на меті не лише фіксувати художні методи чи сценічні особливості вистави, а й виявити глибинні закономірності процесу акторського перевтілення: мистецького, психофізичного та філософського феномену. У контексті постановки “Швейка” перевтілення постає не як наслідування або демонстрація характеру, а як внутрішня метаморфоза актора, який через сценічну дію досягає автентичного переживання образу. Методологія. Методологічна основа дослідження вибудовується на комплексі взаємодоповнювальних підходів, що уможливлюють всебічно проаналізувати феномен акторського перевтілення у виставі “Швейк”. Застосування різних методів – порівняльного, семіотичного, феноменологічного та режисерсько-аналітичного – обумовлено потребою охопити як зовнішню форму сценічного твору (структуру, стиль, композицію), так і його внутрішній психофізичний та духовно-світоглядний вимір.

Порівняльний метод дає змогу розглядати виставу “Швейк” у системі координат європейського театрального процесу другої половини ХХ ст. Зокрема, порівняння здійснюється між традиціями комедії дель-арте, що ґрунтується на імпровізації, масці, ритмі та гротеску та методами психологічного театру (система К. Станіславського, школа М. Чехова, рефлексії Є. Гротовського). Завдяки зазначеному аналізу можна виявити, як режисер вистави поєднує дві театральні естетики – умовність і внутрішню правду, – створюючи сценічну модель, де комедійна форма слугує виявом глибинних психологічних процесів. Порівняльний аналіз також охоплює зіставлення української сценічної традиції 90-х років ХХ ст. із західноєвропейськими тенденціями (Т. Кантор, П. Брук, Дж. Стреллер). У цьому контексті “Швейк” постає як своєрідна форма театрального діалогу, де через акторське перевтілення відбувається переосмислення універсальних тем – абсурду, війни, людської гідності та сміху як способу виживання.

Семіотичний (структурно-знаковий) метод застосовано для аналізу мови сценічних знаків, якими актор формує образ. У межах вистави “Швейк” акторську дію розглянуто як систему кодів – жестів, міміки, інтонацій, темпо-ритмів, сценічного простору та костюму, – що створюють багаторівневий комунікативний текст. Застосування семіотичного аналізу уможливлює розшифрування функціонування акторської маски у першій частині вистави як знаку узагальнення, а в подальшому – індивідуалізації; визначення того, яким чином режисер формує знакову опозицію між комічним тілом і серйозним словом, що створює ефект подвійного кодування (смисл на рівні сміху та смисл на рівні філософського підтексту); простеження того, як елементи простору, світла, костюму та музики утворюють семіотичне поле перевтілення, у якому глядач є співучасником декодування сценічної реальності. Завдяки семіотичному підходу про закономірність переходу від театру форми (маски) до театру змісту (психологічного підтексту) через трансформацію знака у процесі акторської гри.

Феноменологічна перспектива орієнтована на дослідження акторського досвіду як живого переживання. У цьому контексті акторське перевтілення аналізовано не як зовнішній ефект, а як процес свідомого занурення виконавця у реальність образу. Застосовуючи ідеї Е. Гуссерля та М. Мерло-Понті про тілесність сприйняття, можна стверджувати, що у виставі “Швейк” актор не “представляє” Швейка, а “живе” ним: тіло, міміка та інтонація стають продовженням внутрішньої думки персонажа. Такий підхід дає змогу описати театральне перевтілення як феномен присутності, коли глядач переживає не образ, а подію самого буття актора в ролі. Завдяки феноменологічному аналізу також можна пояснити, чому у виставі сміх розглянуто не лише як форму комедії, він перетворюється на спосіб буття людини в абсурдному світі – акт акторського існування стає актом пізнання.

Режисерсько-аналітичний метод базується на вивченні творчої лабораторії підготовки вистави: системах сценічних проб, імпровізацій, педагогічних засад та структурних принципів побудови постановки. У зазначеному контексті аналіз охоплює: етапи роботи з актором (як маски та імпровізації, так і психологічного проживання); принципи побудови мізансцени, де простір є не фоном, а партнером у дії; використання музики, темпо-ритму, пластичних акцентів як режисерських інструментів розкриття внутрішнього світу героя. Такий підхід дає змогу реконструювати механізм акторського перевтілення не лише як індивідуальну майстерність, а як режисерську систему взаємодії, у якій актор стає співтворцем загального художнього задуму. Режисерсько-аналітичний метод поєднує спостереження над сценічним матеріалом, аналіз ритміко-пластичної структури та осмислення режисерського бачення як інтегруючого чинника, що перетворює виставу на єдиний живий організм.

Застосування цих чотирьох методів у комплексі забезпечує багатовимірність аналізу. Порівняльний метод розкриває історико-естетичні закономірності; семіотичний – структурує сценічну мову; феноменологічний – досліджує внутрішню суть акторського перевтілення; режисерсько-аналітичний – виявляє практичні механізми творчого процесу. У результаті формується цілісна модель осмислення вистави “Швейк” як простору синтезу традиції і сучасності, у якому акторське перевтілення набуває значення художньої та філософської події.