СТВОРЕННЯ НОВОГО ХОРЕОГРАФІЧНОГО ОБРАЗУ КРІЗЬ ПРИЗМУ КОНТАМІНАЦІЇ НАРОДНОГО ТА КЛАСИЧНОГО ТАНЦЮ ХІХ СТ.

Анотація

Розглянуто важливу проблему формування в танцювальному мистецтві України нового хореографічного образу через призму контамінації народного та класичного напрямів. Її вирішення безпосередньо пов’язано із питаннями взаємодії та інтеграції вітчизняної хореографії до глобального культурного простору, взаємовпливу різних за характером видів та жанрів національного танцю з ідентичними явищами в розвинутих країнах світу, від яких вони були штучно ізольовані через колоніальну залежність України від царської, а потім більшовицької імперій. Особливої ваги у зв’язку з цим набуває не просто повернення до споконвічних фольклорних джерел та актуалізація надбань народного мистецтва, а й його всебічне осмислення та органічне залучення в процеси формування нової хореографічної культури незалежної країни. Зазначено, що український танець дуже швидко проходить стадію обрядово-релігійного та тісно пов’язаного з сільськогосподарським способом життя дійства і вже за часів Київської Русі стає політичним мистецьким явищем, що успішно розвивається у контексті різноманітних зарубіжних країн (скандинавських народів, північних слов’ян, Візантії). У творчості скоморохів, що практично на професіональній основі розвиваються у княжно-дружинних центрах, не просто збереглася неповторна стилістика та техніка народного танцю, а й ускладнювався його малюнок, з’являються нові рухи та пози, а відтак починають створюватись оригінальні танці.

Перетворення України на колоніальну залежну окраїну московії та практична реалізаціz міфологеми про “єдність трьох братніх народів” не лише призупиняє поступальний розвиток національного танцювального мистецтва, визнаного у світі, а й фактично підпорядковує його культурі метрополії. Відбувається тотальна “декоренізація” української духовності та ідентичності, суттєво коригуються вірування і традиції народу, а його культура віднині приречена на вторинність та маргінальність. Останнє змушує й надалі заглиблюватись у єдине чисте джерело – фольклор, який надалі розвивається і надихає мистецтво (у тім числі танець). Фольклор активно інтегрується в літературу, драматургію, театрі і музичне мистецтво, що дало змогу ввести елементи народної творчості як в літературну основу хореографії (лібрето), так і в звучання, а також у мову й стилістику танцю. В цей період саме на подібній основі формується національний варіант характерного танцю, що передає всі особливості образів українців: сміливість, чесність, відданість, спритність та дотепність. І хоча в Україні не було створене академічне підґрунтя для подібного танцю (його термінологічно-теоретичну основу сформує лише у XX ст. Василь Верховинець), він на практиці сприяв оновленню танцювальної мови, виведенню на сцену яскравих і самобутніх характерів.

Вирішальним моментом для формування досконалого художнього образу у вітчизняній хореографії стає період романтизму. Саме тоді з’являється плеяда композиторів і музикантів (М. Лисенко, С. Гулак-Артемовський та ін.), які покликали до життя творчі здобутки народної хореографії, зробили їх актуальними для нових поколінь шанувальників. Відтоді еталоном української хореографії стає вистава, наповнена елементами національної ідентифікації, музикою, партитура якої насичена народним мелосом, а танець стає органічним поєднанням класики та фольклору.

На сучасному етапі фактичного відродження самобутньої національної культури танцю знову актуалізується проблема синтезу класичної та народної хореографії, їх складових і створення на цій основі дбайливо збереженої спадщини, що відповідає естетичним викликам сучасності.