ДОСЛІДНИЦЬКА СПАДЩИНА ХОРЕОГРАФІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Анотація

Матеріал підготовлений, опираючись на конкретні історичні та етнографічні матеріали, відомості дослідників, і спонукає до глибшого пізнання історії формування традицій українського народного танцю як частини української традиційної культури, естетичної і духовної спадщини звичаїв українців з їхніми регіональними особливостями, а також елементу народної творчості у поєднанні з іншими видами художньої творчості –образотворчим мистецтвом (виготовлення і оздоблення костюму), піснею, театром,фольклором.
Українське народне мистецтво є великим скарбом і займає одне з провідних місць у світовій культурі. У процесі суспільного та загальнолюдського розвитку, руху до вдосконалення всіх науково-технічних та економічних процесів, інновацій та нових технологій не так багато уваги приділяють культурному змісту під час формування загальнонаціональних традицій народу, мистецької ідентичності та вивчення фольклору. Інколи повернення до історії, осмислення усіх процесів, тенденцій людського розвитку, а особливо відтворення народної традиції у мистецтві та культурі нації відкидається на другий план, однак є досить важливим для сьогодення.
У сучасному модернізованому світі важливо пам’ятати про культурну спадщину та надбання народу у далекому минулому. Фольклорний матеріал слугує фундаментом для побудови сучасного мистецтва, наповненого новим змістом. Український народний танець докорінно змінився, коли його почали виконувати на сцені, оскільки він трансформувався в новий вид мистецтва: український народно-сценічний танець. Завдяки таким майстрам танцю, як Василь Верховинець (Костів) і Василь Авраменко кардинально змінилося ставлення етнографів і дослідників народної творчості до фольклорного народного танцю і традицій хореографічної культури. На початку ХХ ст. вони почали активно збирати автентичні танці локальних регіонів України та формувати репертуар творчих ансамблів. Зі своїми театральними трупами гастролювали українськими землями, проводячи гурткові заняття у селах, відшукуючи і відроджуючи притаманні регіональні варіації.

Народний танець наповнився новими жанрами мистецтва і змістовими композиціями,
був структуризований за своїми формами і видами виконавства. Його сприймали вже не
як емоційний вияв імпровізаційної, спонтанної творчості чи фольклору, а як окремий
повноцінний вид мистецтва. Почався стрімкий процес розвитку українського народного
танцю, який у окремих традиційних елементах композицій і виконавської лексики зберігся
до сьогодні та став золотою спадщиною у репертуарах танцювальних колективів. Регіональні
стилі танцю з відповідною культурою виконавства і характером, технікою рухів і складністю
фігур, сценічним баченням постановників танців розвинулися завдяки все більш і більш
досконалому вивченню і дослідженню танцювального мистецтва. Створення цілої
розгалуженої системи навчання хореографів та використання сучасних технологій візуальної
фіксації відкривають можливості для самоаналізу і вдосконалення, підготовки фахівців.