Методологія дослідження в українському театрознавстві першої третини ХХ століття

Анастасія Коржова

Анотація


Становлення академічного театрознавства, його шкіл і методів відбулося на початку ХХ століття і пов’язано з науково-дослідницькою діяльністю перших українських істориків театру – О. Кисіля, В. Перетца, В. Рєзанова, П. Руліна, І. Франка та ін. Однак, методологічні здобутки названих дослідників, як і здобутки багатьох їхніх сучасників, унаслідок примусової уніфікації гуманітарних наук на тривалий час було вилучено із наукового обігу. Разом із цим, в останні десятиріччя театрознавство перебуває у певній кризі, спричиненій саме відсутністю методу, що вимагає звернутися до витоків науки про театр. Мета дослідження – на основі аналізу друкованих і архівних джерел виявити, систематизувати і порівняти методологічні принципи українських істориків театру початку ХХ століття. Застосовано  порівняльно-історичний метод, що дозволяє виявити спільні та відмінні ознаки між науковими поглядами істориків театру; історико-типологічний метод, що дає можливість визначити основні напрями і форми діяльності перших театрознавців, шляхи розвитку методології, методологічні підходи у театрознавстві початку ХХ століття. Уперше в українському театрознавстві визначено, що головними питаннями у процесі самовизначення театрознавства було відокремлення об’єкта дослідження театрознавства від історії літератури, етнографії, критики; формування методології дослідження. Відзначено, що актуальне для початку ХХ століття питання індуктивного/дедуктивного принципу дослідження було тісно пов’язано із характером джерел, на які спирається історик театру, верифікацією даних і, в широкому сенсі, з природою фактів, якими оперує історик. Відмінності методологічних принципів українських істориків театру першої третини ХХ століття зумовлено не лише суб’єктивними причинами на кшталт індивідуального стилю мислення тощо, а й читачем, якому було адресовано їхні дослідження, отже, більшою або меншою залежністю від системи академічних або популярних жанрів. Істотне значення для розуміння наукових комунікацій має визначення осіб або груп, які формують порядок денний – ініціюють або провокують коло питань для загального обговорення. У Німеччині такою постаттю, започаткувавши дискурс про метод, став М. Геррманн, в Україні – від кінця ХIХ ст. – В. Перетц і І. Франко, наприкінці 1920-х років – П. Рулін. Незважаючи на перетин сегментів, їхні завдання лежали у різній площині: у культурно-політичній (І. Франко), академічній (В. Перетц), практичній (П. Рулін).
Ключові слова: Володимир Перетц, Петро Рулін, Іван Франко, методологія театрознавства, історія театру.


Повний текст:

PDF


DOI: http://dx.doi.org/10.30970/vas.19.2018.10436

Посилання

  • Поки немає зовнішніх посилань.